У всьому демократичному світі останнє десятиліття стало епохою медійного парадокса. З одного боку, ще ніколи в історії інформація не була настільки доступною; з іншого – ще ніколи держави не отримували стільки інструментів і легітимаційних приводів, аби втручатися в роботу незалежних редакцій. Боротьба з дезінформацією, фейками, ворожою пропагандою та «шкідливим контентом» стала тим юридичним і моральним каркасом, на якому всі держави, від США та Великої Британії до України, Угорщини та Грузії, будують нові режими медіарегулювання. Як не парадоксально, ці режими часто мають вторинним наслідком знищення саме тих незалежних голосів, які вони нібито захищають.

Але всі спроби держав “впорядкувати” інформаційний простір під приводом боротьби з дезінформацією, навіть під час війни, структурно посилюють залежність медіа від влади та грантодавців, перетворюють ринок інформації на квазімонополію, а саму “бульбашку фільтрів” (Pariser) робить наслідком не алгоритмів Facebook, а свідомої державної політики. Кінцевий результат – це не подолання дезінформації, а виникнення того, що можна назвати “бульбашкою цензури”: інформаційного простору, де офіційний наратив звучить найгучніше саме тому, що альтернативи були фінансово й адміністративно знищені.

Теорія ринку інформації: чому новини – це особливий товар

Новини як суспільне благо і фундаментальний market failure

Сучасна економіка медіа починається з визнання того, що новини, особливо локальні, розслідувальні та політичні – є класичним суспільним благом (public good): неконкурентним у споживанні (моє читання статті не зменшує її доступності для вас) і нерозподільним (виключити безбілетників майже неможливо).

Ця характеристика породжує фундаментальну проблему: ринок системно недопостачає якісну журналістику, бо вигоди від неї значною мірою зовнішні, а витрати — приватні.

Robert G. Picard, Hamrin Professor of Media Economics та заслужений співробітник Reuters Institute (Oxford), у своїх класичних роботах Media Economics: Concepts and Issues (Sage, 1989) та The Economics and Financing of Media Companies зафіксував, що медіа діють одночасно на двох ринках: 

1. Товарів (контент для аудиторії)
2. Послуг (увага аудиторії для рекламодавців).

Як він підкреслює, рекламна модель забезпечила золоте століття преси у XX сторіччі, але створила ілюзію того, що журналістика може існувати лише як приватний бізнес. Picard також показує, що державні субсидії, які мали би коригувати провал ринку, часто “не вирішують підставових економічних проблем преси, тяжіють до зменшення з часом, а залежність від субсидій шкодить здатності видань розвиватися” (огляд iResearchNet/Communication and Law, базований на текстах Picard про субсидії).

James T. Hamilton, Hearst Professor of Communication (Stanford), у фундаментальній праці All the News That’s Fit to Sell: How the Market Transforms Information into News (Princeton University Press, 2004 — лауреат Frank Luther Mott Award) довів цю логіку до кінця.

Те, що з’являється в ефірі, на думку Hamilton, залежить від «п’яти Ws» економіки новин:

1) who – хто цікавиться інформацією,

2) what – що вони готові платити або що рекламодавці готові платити за доступ до них,

3) where – де можна охопити цих людей,

4) when – коли вигідно надавати інформацію,

5) why – чому варто розповідати цю історію з точки зору ринкової логіки.

Та з якими витратами це поєднується.

Hamilton показує на даних NBC, ABC, CBS з 1969 до 1998, що дерегуляція, кабельна конкуренція та зміни власності призвели до зміщення від “hard news” (політика, міжнародні справи) до “soft news” (знаменитості, людські історії), бо саме така логіка приваблює маржинальних глядачів.

Висновок Hamilton прозорий: “розуміючи економіку новин повніше, ми зможемо краще забезпечити, аби новини служили суспільному благу” – і це передбачає не централізацію контролю, а зниження витрат доступу до державної інформації, посилення ролі некомерційних видавців і розширення прав інтелектуальної власності для авторів.

У продовженні цієї лінії – Democracy’s Detectives: The Economics of Investigative Journalism (Harvard University Press, 2016, Goldsmith Book Prize), Hamilton порахував, що один долар, інвестований у розслідувальну історію, генерує сотні доларів соціальної вигоди (зміни законів, відставки, зменшення корупції). Парадокс у тому, що ці вигоди дістаються всій громаді, а не тим, хто платить за журналістику. Тому розслідування – найбільший і найхронічніший провал ринку інформації.

Victor Pickard, C. Edwin Baker Professor (Annenberg School, University of Pennsylvania), у книзі Democracy Without Journalism? Confronting the Misinformation Society (Oxford University Press, 2020) формулює це найбільш виразно:

“Систематичний провал ринку, що уражає наші новинні індустрії, потребує політичних інтервенцій і публічних альтернатив”.

Pickard наполягає, що криза журналістики й проліферація дезінформації мають одне коріння — “надмірну залежність від рекламного доходу та домінуючу комерційну логіку”. Логічна відповідь Pickard – публічна (а не державна) медіасистема, що структурно вилучена з ринку:

“Значні сектори медіа мають бути вилучені з ринку повністю. Суспільні блага ніколи не призначалися для того, щоб їх трактували як прості товари”.

Концентрація і медійна монополія: спадщина Bagdikian

Якщо Pickard описує сучасну фазу кризи, то її історичну архітектуру вибудував Ben Bagdikian, лауреат Pulitzer Prize та декан Berkeley Graduate School of Journalism. Його The Media Monopoly (Beacon Press, 1983; 7-е видання — The New Media Monopoly, 2004) задало парадигму.

Bagdikian зафіксував:

• у 1983 році 50 корпорацій контролювали більшість американських медіа;
• до 1987 року — 29;
• до 1997 — 10;
• до 2004 — лише п’ять (Time Warner, Disney, News Corp, Viacom, Bertelsmann).

Знаменита формула Bagdikian: “media power is political power” — “Медіавлада є політичною владою“.

Менш відома, але ще важливіша теза Bagdikian:

“Якщо нація має вузько контрольовану інформацію, вона незабаром матиме вузько контрольовану політику”.

І ще:

“Тільки локальна журналістика може адекватно висвітлювати місцеві проблеми та кандидатів; в іншому разі виборці стають полоненими єдиної альтернативної інформації – оплаченої політичної пропаганди, або ж не отримують ніякої інформації взагалі”.

Цю фразу варто викарбувати золотом: коли держава знищує локальні чи альтернативні медіа під будь-яким приводом, вона буквально перетворює виборців на “полонених пропаганди” – навіть якщо ця пропаганда їй самій здається “правильною”.

C. Edwin Baker, Nicholas F. Gallicchio Professor of Law (University of Pennsylvania Law School), у Media Concentration and Democracy: Why Ownership Matters (Cambridge University Press, 2007) сформулював “принцип демократичного розподілу комунікативної влади” – твердження, що “демократія передбачає максимально широкий розподіл влади в публічному дискурсі”.

Для Baker дисперсія власності – це не просто антимонопольна вимога, а нормативна підстава демократії: лише розосереджена медіавласність забезпечує:

1) демократичний розподіл комунікативної влади,

2) безпеку від зловживання медіа-владою та

3) ймовірність, що власники переслідуватимуть журналістські й суспільні цілі, а не «нижній рядок» прибутку.

Усі ці аргументи Baker протиставив дерегуляційній доктрині FCC і ринковому фундаменталізму як такому.

Алгоритмічний провал ринку і новий контекст

Philip M. Napoli, James R. Shepley Professor of Public Policy (Sanford School, Duke University), у Audience Evolution: New Technologies and the Transformation of Media Audiences (Columbia University Press, 2011) і особливо в Social Media and the Public Interest: Media Regulation in the Disinformation Age (Columbia University Press, 2019) поширив рамку провалу ринку на платформи.

Napoli вводить поняття “алгоритмічний ринок ідей»” (algorithmic marketplace of ideas) і доводить, що економіка новин, побудована на платформах Facebook, Google і TikTok, є випадком ринкового провалу: платформи отримують переваги медіакомпаній (редакційний контроль, агрегація аудиторії), захист телекомунікаційних спільних операторів (Section 230) і не несуть жодних регуляторних зобов’язань традиційних засобів масової інформації. Ця асиметрія, на думку Napoli, є структурним викликом, який неможливо вирішити антимонопольним інструментарієм; необхідне перевизначення “суспільного інтересу” в медіарегуляції.

Сукупно теоретики економіки медіа дають дві ключові тези, важливі для нашого аргументу:

1. Ринок недопоставляє якісну журналістику, оскільки вона є суспільним благом.
2. Будь-яка інтервенція: субсидії, регулювання, антимонопольний тиск – має бути спроєктована таким чином, аби не посилити концентрацію та залежність, які й породили проблему.

Друга теза підводить нас до фундаментального питання: чи здатна держава, особливо держава у війні – спроєктувати таке регулювання? Відповідь економістів і політекономістів регуляції, переважно скептична.

Провали медіарегулювання і теорія регуляторного захоплення

Stigler і економіка регулювання

Канонічна стаття George J. Stigler “The Theory of Economic Regulation” (Bell Journal of Economics and Management Science, 1971) – досі найбільш цитована робота про регуляторне захоплення. Її ключова теза, з якої виросла ціла дисципліна політичної економії регулювання, звучить так:

“Як правило, регулювання купується галуззю і проєктується та реалізується насамперед на її користь” (“as a rule, regulation is acquired by the industry and is designed and operated primarily for its benefit”).

Stigler – нобелівський лауреат 1982 року, спирався на суспільний вибір і модель колективної дії Mancur Olson: невелика, концентрована група виробників має сильніші стимули та нижчі трансакційні витрати організації, ніж розпорошені споживачі, тому регулятор приходить до висновків, які системно вигідні великим гравцям. Sam Peltzman у пізнішій реформулюванні (Peltzman, 1976; 2022) уточнив, що Stigler перебільшив домінування галузі “як правило”, але “після того як регулювання вже встановлене, інтерес галузі грає у його дизайні непропорційну роль”.

Для медіасфери теза Stigler має пряме застосування. Регулятор – Нацрада з питань ТБ і радіо, FCC або новостворений “орган контролю за дезінформацією”, стикається з добре організованими великими медіакомпаніями, олігархічними групами та політичними партіями, які мають концентровані інтереси, та з розпорошеною публікою, яка не несе таких витрат на лобіювання. Результат прогнозований: правила, що формально проголошують “захист суспільного інтересу” та “боротьбу з дезінформацією”, на практиці захищають великих гравців від конкуренції, виключають незручних голосів та формують ландшафт, у якому домінують лояльні до влади структури.

Коли захоплюють самі ЗМІ

Якщо Stigler описав, як галузь захоплює регулятор, то новітня літератури з медіакапчуру описує зворотну динаміку — захоплення самих ЗМІ зовнішніми силами. Alina Mungiu-Pippidi у праці «Freedom without Impartiality: The Vicious Circle of Media Capture» (у збірнику Media Transformations in the Post-Communist World, ред. Peter Gross, Karol Jakubowicz, Lexington Books, 2012/2013) визначає медіазахоплення як ситуацію, в якій «медіа не мають автономії та неспроможні виконувати свою основну роль інформування публіки». У постсоціалістичному контексті, наголошує Mungiu-Pippidi, «захоплення медіа — це не обов’язково захоплення державою»; групи, які захоплюють медіа, «вже захопили державу або прагнуть це зробити, тому захоплення медіа — публічних чи приватних — слід бачити як супутник державного захоплення».

Важлива рамка Mungiu-Pippidi розкладає медіазахоплення на чотири компоненти:

1. Регуляторне захоплення (regulatory capture у дусі Stigler);
2. Контроль над публічними мовниками;
3. Використання державного фінансування як інструменту контролю;
4. Захоплення власності через лояльних бенефіціарів.

Anya Schiffrin (Columbia SIPA) у редагованому збірнику Media Capture: How Money, Digital Platforms, and Governments Control the News (Columbia University Press, 2021) поширила концепт на цифрову епоху, показуючи, як платформи Google і Facebook та сервіси збору даних створюють нові форми «м’якої цензури». У цьому ж томі Rasmus Kleis Nielsen формулює, що в цифрову епоху медіазахоплення відбувається не через прямий тиск, а через структурну залежність ЗМІ від алгоритмів дистрибуції та грантодавців.

Пастка субсидій

Особливий інтерес для нашого аргументу — це аналіз медіасубсидій. Picard в оглядових роботах фіксує:

“Хоча субсидії загалом небажані з точки зору свободи висловлювань та економічної логіки, вони іноді необхідні, щоб переслідувати соціальні й культурні цілі, які ринок не обслуговує. Однак залежність від субсидій шкодить здатності видань покращуватися й рости… і створює залежність від подачок”.

Ця економічна логіка перетворюється на політичну загрозу, коли субсидії розподіляються непрозоро або з політичним фільтром. Saint Paul University дослідниця (як зацитовано у Tambini, A Theory of Media Freedom, 2021) попереджає:

“Будь-яка спроба створити нові інтервенції — нові моделі публічного фінансування, субсидії, збори, інституції коспівучасті — неминуче має потенціал створити інституції, що в майбутньому можуть стати векторами державного захоплення медіа”.

Reporters Without Borders у звіті World Press Freedom Index 2025 виокремлює економічний індикатор як такий, що зазнав найкритичнішого падіння:

“Економічний індикатор тепер показує безпрецедентний критичний мінімум… Без економічної незалежності не може бути вільної преси. Коли медіа фінансово виснажені, вони стають здобиччю для олігархів і державних чиновників, які прагнуть їх використовувати”.

RSF фіксує цей патерн у Грузії, де “закони про іноземний вплив використовуються для пригнічення незалежної журналістики”, та в Гонконзі, де “державні субсидії спрямовуються на проурядові медіа”.

Регуляторне захоплення в епоху “боротьби з дезінформацією”

Сучасний контекст дає ідеальну ілюстрацію того, як ризикує перетворитися на захоплення регулювання, що проголошує себе захистом інформаційного простору. Коли уряди вводять закони про “деанонімізацію”, “реєстрацію блогерів”, “блокування дезінформації” чи “єдину інформаційну політику”, вони створюють інституційну архітектуру, що описана Stigler: дискреційний орган, який отримує право казати, який контент “легітимний”, а який – ні.

Як зазначає Damian Tambini в “A Theory of Media Freedom” (2021, Journal of Media Law), цей ризик не є гіпотетичним:

“Запобігання державам робити погані речі для медіа може водночас завадити їм робити хороші речі для їх підтримки”.

Але обернений висновок Tambini такий самий. Будь-які преференції: податкові, конкурентні, ліцензійні, мають надаватися відкрито і прозоро, а не у закулісних угодах.

Без цього інтервенції завжди ризикують стати, за термінологією Stigler, придбаним регулюванням – придбаним лояльними до влади медіагрупами, або ж самою владою як інструментом боротьби з опозицією.

Бульбашка цензури: знищення незалежних ЗМІ створює те, з чим бореться “боротьба з дезінформацією”

Фільтр-бульбашки та ехо-камери: що говорять Pariser і Sunstein

Eli Pariser у The Filter Bubble: What the Internet Is Hiding from You (Penguin Press, 2011) увів термін, який став центральним для розуміння сучасної інформаційної фрагментації.

Filter bubble – це ефект персоналізації алгоритмів пошуку та соціальних мереж, коли “користувачі отримують менше експозиції до конфліктних поглядів і інтелектуально ізольовані у своїй інформаційній бульбашці”. Pariser проілюстрував це знаменитим прикладом: двоє схожих за демографією користувачів, які шукають у Google запит “BP” одразу після катастрофи Deepwater Horizon, отримують радикально різні результати: один бачить інвестиційні новини, інший – журналістські розслідування про розлив.

Cass R. Sunstein (Robert Walmsley University Professor, Harvard Law School) розгорнув аргумент у трилогії Republic.com (2001), Republic.com 2.0 (2007) та #Republic: Divided Democracy in the Age of Social Media (Princeton University Press, 2017). Sunstein впровадив поняття “information cocoons” (інформаційні кокони) та “Daily Me” – персоналізовану газету, в якій кожен бачить лише те, що підтверджує його упередження.

Sunstein пише у #Republic:

“У добре функціонуючій демократії, люди не живуть у ехо-камерах чи інформаційних коконах”.

Демократія, на думку Sunstein, потребує “архітектури випадковості” (architecture of serendipity) – несподіваних експозицій до тем та ідей, які ми б самі не обрали. Без такої серендиптичної структури суспільство фрагментується, посилюється поляризація, а спільні досвіди й факти, на яких тримається демократична дискусія, зникають.

Чому державна “боротьба з дезінформацією” створює інформаційну бульбашку?

Логіка Pariser та Sunstein зазвичай застосовується до приватного сектору – алгоритмів Facebook чи Google. Але вона має не менш потужну валідність щодо державної політики. Якщо держава під приводом боротьби з дезінформацією:

• фінансово блокує опозиційні чи критичні видання,
• монополізує телевізійний прайм-тайм через єдиний марафон,
• запроваджує органи з повноваженнями де-факто блокувати “шкідливий контент”,
• використовує антиолігархічне законодавство як інструмент проти політичних опонентів,
• змушує авторів каналів реєструватися та розкривати ідентичність,

вона створює не плюралістичну інформаційну екосистему, а гомогенізовану «державну Daily Me», в якій інформаційний раціон формується вже не алгоритмом Facebook, а політичною волею.

Це і є тим, що я пропоную називати “бульбашкою цензури”: ефектом фрагментації та інтелектуальної ізоляції суспільства, що виникає не через надлишок виборів (як у Pariser), а через їхній адміністративний дефіцит.

Ця конструкція має ще один зловісний наслідок. Коли єдиним джерелом легітимної інформації стає державний наратив, аудиторія, яка не довіряє цьому наративу, неминуче мігрує в нерегульовані канали – анонімні Telegram-канали, російські пропагандистські ресурси, маргінальні YouTube-стрими.

Pickard у 2018 році в “When Commercialism Trumps Democracy” попереджав, що “дезінформаційне суспільство” формується саме там, де комерційний колапс журналістики поєднується з вакуумом публічних альтернатив. Якщо до цієї формули додати державне знищення приватних альтернатив, ми отримаємо ідеальний шторм: офіційний наратив монополізує легальний простір, а альтернативні (часто, справді дезінформаційні) – нелегальний.

Безпека журналістів і ефект охолодження

Важливо нагадати, що бульбашка цензури має не лише структурно-економічний, а й персональний вимір.

Julie Posetti (професор журналістики City, University of London; Reuters Institute Research Associate; ICFJ Global Director of Research) у дослідженнях Online Violence Against Women Journalists: A Global Snapshot of Incidence and Impacts (UNESCO, 2020), The Chilling: Global Trends in Online Violence Against Women Journalists (UNESCO/ICFJ, 2021) та Journalism, ‘Fake News’ & Disinformation: Handbook for Journalism Education and Training (UNESCO, 2018, разом з Cherilyn Ireton) систематично документує, як онлайн-насильство, скоординовані дезінформаційні кампанії та юридичні переслідування створюють “ефект охолодження” (chilling effect) – журналісти заздалегідь самоцензуруються або виходять із професії.

У дослідженні The Chilling, що ґрунтувалося на опитуванні 901 журналістки з 125 країн та глибинних інтерв’ю з 173 експертами, Posetti та її колеги виявили, що 73% жінок-журналісток зазнали онлайн-насильства, а 20% зазнали офлайн-нападів, які вони пов’язують з онлайн-насильством.

Posetti особливо підкреслює, що такі кампанії “часто пов’язані з ширшими дезінформаційними операціями, спрямованими на підрив довіри до фактологічної журналістики”, і що “популістські та авторитарні політики часто водночас є дистриб’юторами дезінформації”. Іншими словами: політики, які інкримінують “дезінформацію”, самі ж нерідко є її провідниками, тоді як справжніх журналістів цей самий дискурс деделегітимізує.

Цей висновок прямо релевантний для розуміння політичного ризику будь-якого “закону про дезінформацію”. Norma Krause і Damian Tambini, аналізуючи Joint Declaration on Media Freedom and Democracy 2023 року, нагадують: правозахисний стандарт у визначенні “media independence” – це “редакційна незалежність від політичного втручання та/або економічного захоплення”.

Кейс України: від олігархічного телебачення до бульбашки цензури

75% українських медіа в руках олігархів

Українська медіа-економіка від 1990-х і до 2022 року була хрестоматійним прикладом олігархічного захоплення у термінах Mungiu-Pippidi. За даними Інституту масової інформації та Reporters Without Borders (моніторинг 2016 року), близько 75% українських медіа належали політикам та олігархам.

Чотири найбільші медіагрупи: 

1. StarLightMedia (Віктор Пінчук, ~21,68% аудиторії),
2. 1+1 Media (Ігор Коломойський, ~20,49%),
3. Inter Media Group (Дмитро Фірташ–Сергій Льовочкін, ~21,42%),
4. Медіа Група Україна (Рінат Ахметов, ~12,66%),

концентрували понад 75% телевізійної аудиторії.

Українські економічні аналітики (Центр економічної стратегії, дослідження Романа Романюка та Дмитра Горюнова, 2023) обчислили, що сумарно олігархи витратили на свої телеканали понад мільярд доларів за два десятиліття, і це нижня оцінка. Це класичний випадок, описаний Bagdikian: медіа як інструмент політичної влади, а не бізнес.

“Інформаційний бізнес для них не є основним і не належить до комерційних пріоритетів”, – фіксують українські підручники громадянської освіти.

Цьому відповідає й висновок RSF про Україну:

“Хоча частина медіа контролюється олігархами, їхній вплив зменшився після 24 лютого 2022 року, і держава стала центральним гравцем у медіаландшафті”.

Перехід від олігархічного контролю до державного, у термінах Mungiu-Pippidi – це не звільнення від медіазахоплення, а зміна його суб’єкта.

Санкційний прецедент 2021 року: “канали Медведчука”

2 лютого 2021 року Президент Володимир Зеленський своїм указом увів у дію рішення РНБО про санкції проти народного депутата Тараса Козака та юридичних осіб, що володіли телеканалами 112, NewsOne і ZIK – медіахолдингу, пов’язаного з Віктором Медведчуком.

Канали були миттєво відключені від ефіру; пізніше YouTube за зверненням МКІП заблокував їхні акаунти для українських IP-адрес. США підтримали указ як “протидію впливу Росії”. ЄС відреагував обережніше, заявивши, що “Україна має право боротися з дезінформацією, але питання свободи слова потребує детальнішого вивчення”.

Ключове в цьому прецеденті, не зміст рішення (наявність у ефірі російських пропагандистських тез цими каналами документувалася моніторингами), а механізм.

Санкції було накладено указом Президента на основі рішення РНБО, позасудово, без розгляду в кримінальному провадженні, без представлення публічних доказів, на громадянина України. Юридичне співтовариство “Мертві юристи” одразу попередило про небезпечний прецедент: “РНБО і президент вчинили так, ніби у них безмежна дискреція вирішувати, що правильно, а що ні”.

Цей механізм позасудового виключення суб’єктів медіаринку рішенням органу безпеки, становить хрестоматійний приклад того, що Stigler і Mungiu-Pippidi описували як ризик регуляторного захоплення: дискреційна влада виконавчого органу над ринком, формально мотивована “суспільним інтересом”, створює асиметричний інструмент тиску, який може застосовуватися селективно.

Закон про деолігархізацію 2021 року

23 вересня 2021 року Верховна Рада ухвалила закон №5599 “Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)”. Закон пов’язував олігархічний статус, серед іншого, з контролем над засобами масової інформації.

Венеційська комісія в експертному висновку висловила суттєві застереження.

Іронічно й симптоматично: на каналі “Україна 24” Ріната Ахметова виходила тижнева програма “Велика деолігархізація”, поки сам Ахметов восени 2022 року не здав ліцензії своїх каналів державі.

Рамка Mungiu-Pippidi пояснює цей парадокс точно: “деолігархізація” в умовах слабких інституцій ризикує перетворитися не на роздержавлення медіа, а на їхнє пере-захоплення новим власником, у даному разі державою.

Телемарафон “Єдині новини”: інституціоналізація бульбашки

Найвиразнішим прикладом структурної трансформації українського медіа-простору під час війни став телемарафон “Єдині новини”, запроваджений у березні 2022 року на основі Указу Президента.

Об’єднавши 24/7-ефір національних телеканалів, марафон спочатку сприймався як виправдана надзвичайна міра в умовах інформаційної війни.

Однак уже в квітні 2022 року, без публічно оприлюдненого юридичного обґрунтування, з цифрового ефіру (мережі Т2) Концерн РРТ відключив три телеканали: 5 канал, Прямий та Еспресо, які пов’язують з опозицією та екс-президентом Петром Порошенком.

Нацрада з питань телебачення і радіомовлення офіційно заявила, що не ухвалювала рішення про вимкнення. У звіті Держдепартаменту США про дотримання прав людини в Україні за 2023 рік (квітень 2024) прямо зазначається:

“Національний телевізійний марафон уможливив безпрецедентний рівень контролю над телевізійними новинами в прайм-тайм. Деякі ЗМІ повідомляли про те, що вже навесні 2022 року їх позбавили вигідних контрактів на наземне мовлення та чинили тиск з боку Офісу президента”.

У жовтні 2024 року Європейська комісія в комюніке щодо розширення висловила занепокоєння щодо фінансування телемарафону з держбюджету і його об’єктивності та закликала Україну відновлювати плюралістичний медіаландшафт.

Економічний бік питання не менш промовистий. За даними “Детектора медіа”, “Наших грошей” та TI Ukraine:

• На “Єдині новини” та “FreeДом” у 2024 році держава витратила близько 843 млн грн (699 млн на “Єдині новини”, 144 млн на FreeДом). Найбільший контракт – 190 млн грн, отримало ТОВ “Ми – Україна2 (бенефіціар Ігор Петренко).
• На 2026 рік на “Єдині новини” закладено 637,8 млн грн (контракти “Ми-Україна”, “1+1”, SLM по 179–180 млн; “Інтер” – 100 млн).
• Сумарно з 1 березня 2022 року до 23 квітня 2026 року виробникам обох марафонів було сплачено майже 3 млрд грн.

З 79-го місця у 2023 році Україна піднялася на 61-ше у Press Freedom Index 2024 RSF, частково завдяки безпековим показникам, але директорка ІМІ Оксана Романюк відкрито заявила, що “не погоджується з оцінкою RSF”, бо “свобода слова в Україні в 2023 році почала погіршуватися: держава розпочала стеження за журналістами-розслідувачами, інформація стала менш доступною”.

У січні 2024 року вибух журналістсько-силового скандалу довів цю оцінку до конкретики. Команда розслідувального видання Bihus.Info виявила, що за нею велося стеження: на корпоративному виїзді редакції було знайдено приховані камери, а пізніше встановлено, що операцію проводив Департамент захисту національної державності СБУ, який задокументовано на відеозаписах із готелю (близько 30 ідентифікованих осіб). Іншими словами: одне з провідних антикорупційних розслідувальних видань України стало об’єктом стеження державних спецслужб. Показово, що Bihus.Info, видання, яке історично фінансувалося переважно через гранти USAID.

USAID та грантова залежність: коли допомога стає вразливістю

20 січня 2025 року, в день інавгурації, Президент США Дональд Трамп підписав указ про 90-денне призупинення всіх програм іноземної допомоги США. За оцінкою Оксани Романюк (ІМІ), “практично 80%, а можливо й більше українських медіа співпрацювало з USAID”.

Для частини редакцій гранти становили до 100% бюджету, для інших – 40–60%.

Зокрема Bihus.Info повідомили, що “USAID покривало близько двох третин наших проєктів”.

Нібито комерційна “Українська правда” перекривала ~10% витрат на редакційну команду за рахунок грантів.

Дослідження ІМІ за травень 2025 року показало, що 29% опитаних українських медіа перебувають у стані виживання (порівняно з 8% у січні 2025), а третина не має стратегії пошуку нових джерел фінансування. За даними того ж ІМІ, з початку повномасштабного вторгнення 329 українських видань закрилися.

Цей кейс ілюструє пастку, описану Picard, Pickard та Mungiu-Pippidi. Грантова модель, яка десятиліттями підтримувала українську незалежну журналістику в умовах олігархічного полону приватного сектору, виявилася вразливою у двох вимірах:

1. Функціональна вразливість: одне рішення зовнішнього донора паралізувало третину сектору.
2. Структурна вразливість: заміщення донорського фінансування державним – найочевидніший шлях для редакцій, означає тільки переміщення з однієї форми залежності в іншу.

Український журналіст і медіакритик Отар Довженко, на якого посилається регіональне видання Гард.City, прямо застерігає: “медіа ризикують втрапити в залежність”. Це класичний сценарій: коли держфінансування заміщує грантове, редакційна автономія, що зберігалася завдяки множинності донорів, ризикує поступитися моноструктурі впливу.

Закон “Про медіа” 2022 року

13 грудня 2022 року Верховна Рада ухвалила Закон №2849-IX “Про медіа”, який набув чинності 31 березня 2023 року. Закон імплементує Директиву ЄС про аудіовізуальні медіапослуги (AVMSD 2010/13/ЄС) і є умовою євроінтеграції.

Однак його зміст істотно розширює повноваження Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення: тепер регулятор має право в адміністративному (часто — судовому) порядку скасовувати реєстрацію та припиняти вихід медіа за “значні порушення”, від “недостовірної інформації про власників” до “позитивного висвітлення агресії проти України”.

Ще на стадії розгляду в 2022 році громадянський рух “Відсіч” закликав не ухвалювати закон, попереджаючи про ризики для редакційної автономії.

Дослідницька служба Верховної Ради сама визнає, що поняття “дезінформація” не міститься у базових законах України про медіа і не визначене законодавчо. Це створює класичну Стіглерівську ситуацію: дискреційний орган отримує повноваження санкціонувати медіа за порушення категорій, які законодавчо не визначені ідеальна архітектура для регуляторного захоплення.

Юрчишин і анонімні Telegram-канали: як технологічно нездійсненна ідея перетворюється на легітимаційний інструмент

Очевидним прикладом проблематичних законодавчих ініціатив є пропозиції голови парламентського комітету з питань свободи слова, народного депутата від “Голосу” Ярослава Юрчишина щодо деанонімізації Telegram-каналів. Юрчишин послідовно (2024–2026) пропонує:

• Зобов’язати власників Telegram-каналів з певною кількістю користувачів розкривати ідентичність та реєструватися як суб’єкти у сфері медіа;
• У разі невиконання – звертатися до адміністрації Telegram з вимогою блокування;
• Ухвалити профільний закон про дезінформацію, який зменшить рівень анонімності у соцмережі;
• У лютому 2026 року Юрчишин закликав узагалі заборонити Telegram в Україні в рамках позбавлення від залишків російського миру.

Технічно реалізація цієї ідеї практично неможлива. Telegram, як визнає сам Юрчишин в інтерв’ю “Детектору медіа”.

Telegram не має юридично верифікованого офісу в Україні; навіть Державна податкова служба не може встановити, яка з десятка зареєстрованих юридичних осіб з назвою Telegram є представником платформи. Павел Дуров історично співпрацює лише у справах, пов’язаних з тероризмом і наркотиками. Таким чином, законопроєкт №11115 (зареєстрований у березні 2024 року, досі не розглянутий) і дотичні ініціативи структурно неспроможні досягти задекларованої мети.

Що ж тоді вони роблять?

Створюють легітимаційну рамку для селективного блокування контенту, який буде кваліфіковано як “дезінформація” з боку “анонімних” каналів, за критеріями, які встановлює сама держава.

Це і є архітектура регуляторного захоплення: дискреційний інструмент, формально мотивований публічним інтересом, який неминуче застосовується асиметрично.

Особливо тривожним є те, що сам Юрчишин в інтерв’ю Telegraf (грудень 2025) визнає:

“Вплив олігархів зберігається. На таких каналах, як “Інтер” і “Ми-Україна”, скоріш за все, додався ще й державний вплив. Попередні власники фактично поділилися медіаактивами з представниками владної команди”.

Інакше кажучи, голова комітету з питань свободи слова сам констатує, що деолігархізація обернулася переходом від приватного до державно-приватного захоплення, і водночас ініціює законодавство, яке це лише посилить.

Бульбашка цензури по-українськи: структурна анатомія

Складемо тепер усі елементи української конструкції, використовуючи рамку, побудовану в розділах 1–3.

Stigler-вимір (регуляторне захоплення):

• Указ Президента №43/2021 — позасудове блокування трьох медіа-холдингів;
• Закон №5599 Про деолігархізацію з невизначеними критеріями;
• Закон Про медіа з розширеними повноваженнями Нацради без законодавчого визначення дезінформації;
• Ініціативи Юрчишина та Геращенко про деанонімізацію Telegram-каналів.

Bagdikian-вимір (концентрація):

• Перехід від чотирьох олігархічних медіагруп до де-факто домінування державних та квазідержавних мовників у телемарафоні (190 млн грн «Ми-Україна», 142 млн SLM, 139 млн «1+1»).

Pickard-вимір (провал ринку):

• Закриття 329 видань з лютого 2022 року;
• 29% опитаних медіа в стані виживання після зупинки USAID-фінансування;
• Жодних структурних альтернатив рекламно-грантовій моделі не запроваджено.

Posetti-вимір (журналістська безпека):

• Стеження СБУ за командою Bihus.Info (січень 2024);
• Тиск на видання, які виходять з-під “єдиної інформаційної політики”.

Pariser/Sunstein-вимір (бульбашка):

• Виключення трьох телеканалів (5 канал, Прямий, Еспресо) з ефірного цифрового мовлення без юридичних підстав;
• Концентрація прайм-таймового телебачення в межах одного політично контрольованого пулу;
• Парадоксальна міграція аудиторії в Telegram – той самий простір, який потім інкримінується як джерело дезінформації.

Це і є бульбашка цензури, інформаційний простір, у якому держава, “борючись з дезінформацією” в одному сегменті, створює структурні умови для безпрецедентного посилення гомогенного офіційного наративу та одночасно генерує нерегульований підпільний інформаційний ринок.

Логіка Sunstein про “інформаційні кокони” отримує тут інверсійне підтвердження: коли архітектура руйнується не алгоритмами, а адміністративними рішеннями, демократична дискусія опиняється під подвійною загрозою.

Висновки: чому економічна логіка перемагає політичні наміри?

Жодна із залучених до цього аналізу академічних шкіл, від ринкового лібералізму Stigler до структуралістського демократизму Baker і Pickard, не дає підстав вважати, що держава в умовах війни здатна спроєктувати “нейтральний” режим боротьби з дезінформацією. Радше навпаки: всі ключові концепції збігаються в одному.

1. Журналістика — це суспільне благо, що страждає від системного провал ринку (Picard, Hamilton, Pickard). Вирішувати цю проблему через комерційну рекламу не можна, бо модель структурно зруйнована.
2. Концентрація медіа є політичною загрозою (Bagdikian, Baker). Це стосується як приватної олігархічної концентрації, так і державної.
3. Регулювання, мотивоване “суспільним інтересом”, як правило, придбається організованими гравцями та використовується проти розпорошеної публіки і опонентів (Stigler, Peltzman).
4. Медіазахоплення в посткомуністичних суспільствах має чотири стандартні форми, з яких регуляторне і фінансове – найнебезпечніші (Mungiu-Pippidi, Schiffrin).
5. Переслідування журналістів і селективне застосування закону створюють охолоджувальний ефект, що руйнує саму структуру інформаційного плюралізму (Posetti).
6. Інформаційні кокони руйнують демократію не тільки тоді, коли їх формують алгоритми, а й особливо тоді, коли їх формує політична воля (Pariser, Sunstein).

Україна станом на квітень 2026 року перебуває в ідеально виписаному за цією рамкою положенні: переможна війна за існування ведеться паралельно з тихою адміністративною трансформацією медіаринку, яка з погляду економіки медіа є не подоланням олігархічної залежності, а її трансфером, від приватних бенефіціарів до державної моноструктури, з частковою компенсацією через грантову, а відтак також залежну систему.

Висновок цього аналізу не призводить до моралістичного “нічого не робіть ринок все виправить”. Ні.

Picard, Pickard, Hamilton і Baker одностайні в тому, що публічні інтервенції потрібні. Але всі вони, і це найважливіше, наполягають на трьох умовах: прозорі правила, інституційна автономія регулятора від виконавчої влади, диверсифікація джерел фінансування. Жодна з цих умов в Україні наразі не виконана.

Альтернатива державно-олігархічній “бульбашці цензури” – не дерегуляція, бо нам потрібна не відмова від правил, а їхнє повне перепроєктування.

Замість створення “стіглеріанських пасток”, де регулятори купуються монополіями, ми маємо впроваджувати механізми, що виключають захоплення інституцій. Ось конкретні рекомендації, що базуються на світовій науковій практиці:

• Перевести фінансування публічних медіа з прямих бюджетних трансферів на законодавчо захищені довгострокові механізми (модель BBC або скандинавських суспільні медіа), як пропонує Pickard у «Reimagining American Public Media».
• Розосередити підтримку незалежної журналістики через множинність донорів та автономний фонд, як радить Picard у дослідженні про благодійний статус (модель, що довела ефективність у Plūrālis для Rzeczpospolita).
• Зафіксувати в законі точне визначення дезінформації та критерії її виявлення, бо без цього Нацрада, СБУ і РНБО отримують повноваження, які за теорією Стіглера неминуче будуть захоплені.
• Створити інституційні запобіжники в дусі Санштейнівської “архітектури випадковості” – від обов’язкових квот різних редакційних точок зору в публічних мовниках до підтримки локальних медіа.
• Не ухвалювати законодавство про деанонімізацію месенджерів без чітких процедурних запобіжників, які виключали б його використання проти журналістських джерел та критичних голосів.

Демократія, як писав Baker, потребує “максимально широкого розподілу комунікативної влади”. Війна не скасовує цього принципу – вона навпаки робить його ще критичнішим.

Якщо на виході з війни Україна збереже формальні інституції плюралізму, але їх внутрішня архітектура буде структурно гомогенною, то вона повторить найгірший із сценаріїв, описаних Mungiu-Pippidi: “свобода без неупередженості”, публічна сфера, в якій усі говорять, але слухають лише дозволених. У такому випадку перемога над зовнішнім ворогом обернеться поразкою у внутрішній битві – за саму ту демократію, в ім’я якої війна ведеться.